Транскордонні проєкти – це не лише показники, бюджети, звіти та платежі. Хоча вони є невід’ємними елементами будь-якого проєкту, та кожен з них приховує, перш за все, конкретні ідеї, цінності та мрії людей, які дані проєкти реалізовують, а крім цього розповіді тих, хто отримав користь від їхньої реалізації.

Ми хочемо ознайомити вас з деякими з них через «Історії з проєктів» – цикл, у якому ми показуємо людський (але й також «тваринний» – як, наприклад, у 1-й та 13-й розповіді) вимір наших вибраних проєктів. Запрошуємо вас ознайомитись із ними.

Вона  поверталася в Україну із Словаччини, де прожила три роки, із наміром щось змінити. Разом з чоловіком хотіли започаткувати прокат електричних самокатів у рідному Ужгороді… І от через три роки вона, голос проєкту SUMCITYNET, живе проблемами міста, прагнучи зробити його комфортнішим для всіх.

Дзвенислава Білоног уперше дізналася про проєкт SUMCITYNET на стартовій зустрічі проєкту, куди була запрошена як представниця користувачів легкого персонального транспорту. Згадує, що тоді дуже емоційно включилась у дискусію. Несподівано для неї через якийсь час Леся Лойко, голова Громадської організації «ФОРЗА», запропонувала їй приєднатись до команди проєкту у ролі координаторки з підвищення обізнаності та зв’язків з громадськістю.  Дзвінка вагалась: з одного боку, важко було братись за роботу, яку до того робила досвідчена і дуже професійна Марина Сташина-Неймет. З іншого – робота давала їй можливість долучитись до важливих процесів у рідному місті, яке вона так любить:

Ужгород – місто фантастичних можливостей, але, на жаль, вони використовуються лише на 25%.

Вона взялася до роботи. Найбільш значущим продуктом проєкту мав стати План сталої міської мобільності. Для того, щоб допомогти розробникам підготувати його, важливо було почути думку різних груп фахівців та жителів міста – перевізників, водіїв, архітекторів, людей з інвалідністю, школярів,  студентів, батьків малолітніх дітей,  ВПО, людей похилого віку та ін. Для деяких із цих людей це була чи не перша можливість розповісти про свої болі, про щоденні виклики, які вони долають у переміщеннях містом,  про те, як незатишно вони часом себе тут почувають… Іншим інструментом були так звані «екскурсії», коли певні маршрути тестувались спільно із різними людьми, наприклад, людьми із порушеннями зору, чи людьми на кріслах колісних. Дзвенислава вчилась бачити місто очима різних людей, дуже допомогла її природна здатність до емпатії.

Я відчувала, що вже не зможу бачити світ так, як колись, - зізналась вона

У баченні розвитку міста, змін, які мали б бути запроваджені, допомогла серія воркшопів від польських фахівців та фахова навчальна поїздка до Польщі. Дзвенислава відчувала, що навіть ті люди, які спершу скептично ставилися до нових ініціатив, запалилися ідеєю змінити щось, запровадити нові сучасні практики і підходи в оптимізації міського середовища, щоб переміщення мешканців у ньому були ефективними та комфортними, а також сприяли здоров’ю та не шкодили довкіллю. Вони активно обговорювали цікаві рішення, згодом тема інтересів розширилась – урбаністика, озеленення, освітлення вулиць. Так багато всього можна зробити!

Але все змінило повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Робота проєкту на якийсь час була паралізована.

Перших три місяці я взагалі не могла нічого робити, здавалося, на тлі страшних руйнацій українських міст наш проєкт просто не має сенсу… Але потім ми зрозуміли, що те, чим ми займаємось, має величезне значення для майбутнього відновлення нашої країни. Адже ми створимо нові стандарти, випробуємо інструменти, які допоможуть відбудувати українські міста і села кращими, сучаснішими, доступнішими. Створити простори міст, доступні для всіх – це також наш обов’язок перед ветеранами та усіма, хто втратив здоров’я через війну.

Тож робота продовжувалась. Були облаштовані криті велопарковки, створено онлайн мапу велопарковок  у місті, додано навігацію на зупинках (мапи маршрутів громадського транспорту), облаштовано парклети, піднесені пішохідні переходи, понижено бордюри на тротуарах, покладено тактильну плитку на переходах, встановлено камери спостереження на вулицях.

Але воєнні часи принесли ще один виклик – через обстріли критичної інфраструктури почалися проблеми з електричним освітленням у містах. Відтак, підвищився ризик безпеки пішоходів, почастішали ДТП. Практика ж носити яскравий одяг та світловідбивачі не дуже поширена серед мешканців міста. Відтак, у команди проєкту з’явилася ідея – за рахунок заощаджень у проєкті закупити світловідбиваючі браслети і провести просвітницьку кампанію у школах міста. «Світлячку, сяй!» - таку назву придумали для цього масштабного заходу. Закупили світловідбивачі і… зупинилися у розгубленості. Як розмовляти з дітьми початкової школи про безпеку руху? Як привабити  увагу такої вибагливої аудиторії і втримати ситуацію під контролем? Рішення, до якого прийшли спільно з ужгородськими освітянами  – з дітьми будуть розмовляти не працівники проєкту, а старшокласники. Цей метод називається «рівний-рівному» -  і він спрацював.

Я дуже хвилювалася, коли мала виступати перед старшокласниками, адже не мала досвіду роботи з такою аудиторією. Що робити? Читати лекцію, давати їм інструкції, як проводити заходи? Якийсь внутрішній голос підказав мені: «дай їм свободу»! Я просто виклала проблему, а все решта вони придумали самі. І результат перевершив усі наші очікування.

Старшокласники придумали загальну структуру проведення зустрічей у школах і основу сценарію. Було вирішено, що кожну зустріч проводять троє ведучих, один з яких – у костюмі світлячка. Придумали римовані гасла, зробили презентації. Саме старшокласники  запропонували розробити два варіанти сценаріїв – для 1-2 класу та для 3-4 класу. Для головного персонажа – світлячка Дзвінка позичила у знайомої крильця феї Дінь-Дінь та, вподобавши задум, додатково зробила вусики. Також  він мав на собі світловідбиваючий пояс-жилет. Кожна з зустрічей була унікальною, відмінною від попередніх,  сценарій обростав деталями, діти імпровізували, взаємодіяли з аудиторією. Деякі ініціативи у рамках кампанії були зовсім неочікуваними – так, один із активістів, Крістіан Гарабаджіу, створив комп’ютерну гру, а також було запущено конкурс відео у TikTok, у яких молодші учні самі демонстрували, як одягнути світловідбиваючий браслет і розповідали про безпеку. Дзвінку вразило те, що зробили підлітки, як вони присвятили себе справі, як проявили креативність, артистичні здібності, лідерство.

Вдалося провести зустрічі у всіх школах міста і залучити близько 7 000 дітей! А діти стали тією першою ланкою, через яку інформація потрапила далі, у сім’ї, а завдяки численним репортажам і публікаціям у медіа, ефект від роботи був ще більшим. Про цей успішний досвід одна з ведучих, учениця Дарина Сірко разом з Дзвінкою робили згодом доповідь на IV Всеукраїнському Форумі "Дитина в тривожному середовищі: розвивальні і відновлювальні практики". Інші міста, дізнавшись про ініціативу Ужгорода, стали запрошувати їх до себе, щоб також провести такі уроки безпеки. Таким чином, не лише План сталої міської мобільності став тим продуктом, яким можна ділитися з іншими містами, але й ця освітня ініціатива. 

…Ми зазвичай сприймаємо місто, як щось збудоване з твердого матеріалу, своєрідну машину для життя. Але насправді місто – це організм, який живе і розвивається за власними правилами, у взаємодії безлічі своїх частинок. Це тисячі голосів, які потрібно почути. Дзвенислава бачить своє завдання саме  у тому, щоб почути кожен голос і залучити до діалогу всі групи мешканців.

Детальніше про проєкт SUMCITYNET можна дізнатися тут